Не співав у ту неділю на могилі бандурист

Павло Глазовий БАНДУРИСТ Сяяв, росами умитий, на деревах кожен лист. У неділю на могилу йшов співати бандурист. А назустріч бандуристу панський вискочив лакей. — Чим, — питає, — ти сьогодні розважатимеш людей? Ти дивись, там про лакеїв не співай, не бубони, Бо бандуру обчухраєм до останньої струни. Бандурист подибав далі. Зустріча його глитай. — Дам копійку. Ти про мене щось хороше заспівай. А як бовкнеш щось погане про персону про мою, Я спущу собак на тебе, я хортами зацькую. Бандурист подибав далі. Чує — котиться ридван. Із широкого віконця витикає пику пан. — Йдеш, — питає, — на могилу? Знов співатимеш? Ну-ну… Спробуй бовкнуть щось про мене — у могилу зажену. Бандурист побрів понуро, а назустріч поліцай: — З чим ти ходиш на могилу? Розкажи і проспівай. — Бандурист, зітхнувши важко, відповів йому: — Ходім… Станеш збоку та й почуєш, що співатиму усім. — Поліцай спідлоба блимнув і оскалився, як звір: — Щось почую незаконне — запроторю у Сибір! Бандурист поклав бандуру на притоптану траву. — Я, — сказав, — сліпий, незрячим сорок літ уже живу. І не бачу, що ти, хто ти — отаман чи генерал, Що на себе почепив ти — пістолет чи самопал. Та нащо мені те знати? Я бреду, як уночі. Все добро моє — бандура та торбина на плечі. Але знаю, серцем чую: жде на вас погибель десь, Якщо ви старого діда ще й сліпого боїтесь. Сяяв, росами умитий, на деревах кожен лист. Не співав у ту неділю на могилі бандурист.